Берлінська стіна як прокляття і натхнення

Берлінська стіна є однією з найзнаменитіших пам’яток столиці Німеччини. Подивитися на неї, колишню державний кордон НДР із Західним Берліном, щорічно прибувають тисячі іноземних туристів, в тому числі з Росії та інших країн СНД. Незважаючи на те, що від колишньої Берлінської стіни, що простояла 28 років і три десятиліття назад зруйнованої, залишився лише невелика ділянка довжиною в 1,3 км, інтерес до цієї історичної пам’ятника такий же живий і непідробний, як і тоді, в кінці XX століття.

Незруйнованим ділянку Берлінської стіни знаходиться на Бернауер-штрассе (Bernauer Straße) – вулиці, що розділила життя берлінців надвоє. За нею свого часу і пролягала ця обладнана і укріплена за останнім словом техніки межа. У Німецькій Демократичній Республіці вона офіційно називалася «Антифашистський оборонний вал». На заході ж з легкої руки тодішнього канцлера ФРН Віллі Брандта її іменували не інакше, як «Ганебної стіною», і теж цілком офіційно. Сьогодні навіть не віриться, що кордон між двома державами міг бути саме таким – різати по живому: будинки на Бернауер-штрассе ставилися до НДР, а тротуар перед ними – до Західного Берліна.

Берлінська стіна в усьому світі сприймалася і сприймається як найбільш потворне прояв «холодної війни». Самі ж німці асоціюють її не тільки з поділом, а й об’єднанням Німеччини. На збереженому ділянці цієї зловісної кордону згодом з’явилася унікальна галерея Іст-Сайд (East Side Gallery), що привертає увагу не тільки поціновувачів мистецтва, а й усіх волелюбних громадян, для яких демократичні цінності не просто красиві слова, а стан душі. Окремою пам’яткою на колишньому кордоні є і Чекпойнт Чарлі – найвідоміший з трьох КПП на вулиці Фрідріхштрассе, у якого нині розташовується Музей Берлінської стіни.

У світі, напевно, не так багато місць, де до історії можна доторкнутися буквально власними руками, і Берлінська стіна – одне з них. Ця колишня межа на довгі роки буквально розрізала мільйонний мегаполіс надвоє не тільки по вулицях і річці Шпрее, але і по житлових кварталах. Не кажучи вже про розділених сім’ях, розбитих людських долях і відняли життях ні в чому не винних людей, в розпачі насмілилися її нелегально перетнути. Так що це місце в німецькій столиці більш ніж унікально і варто того, щоб побачити його на власні очі хоча б один раз.

На момент появи стіни дві Німеччини, ФРН і НДР, були ще дуже молодими утвореннями і чітко позначена на місцевості кордон між ними була відсутня. Те ж саме спостерігалося і в Берліні, поділ якого на східну і західну частини було фактом більше юридичним, ніж реальним. Така прозорість приводила до конфліктів на політичному рівні і масової витоку фахівців з радянської зони окупації на захід. І це не дивно: адже в Федеративній Республіці платили більше, тому східні німці (оссі) вважали за краще працювати там і втікали з «соціалістичного раю». Разом з тим обидві держави, що виникли на території колишнього рейху після Другої світової війни, м’яко кажучи, між собою не дружили, що призвело до серйозного загострення ситуації навколо колись спільній столиці – Берліна.

Всього за час існування обох Німеччин мало місце кілька так званих берлінських криз. Перші два сталися в 1948-1949 і 1953 роках. Третій вибухнув в 1958-му і тривав три роки: він-то і видався особливо напруженим. До цього моменту східні райони Берліна, юридично залишаючись під радянською окупацією, фактично контролювалися НДР. Інша частина міста і де-юре, і де-факто перебувала під владою американців, англійців і французів. Радянський Союз зажадав для Західного Берліна статус вільного міста. Союзники по антигітлерівській коаліції ці вимоги відкинули, побоюючись, що анклав згодом може бути приєднаний до НДР, і вони нічого не зможуть зробити.

На ситуацію негативно вплинули і перекоси в економічній політиці, що проводиться урядом Німецької Демократичної Республіки на чолі з Вальтером Ульбріхтом. Воно прагнуло «наздогнати і перегнати» ФРН і, здається, готове було для досягнення мети принести в жертву все, що завгодно. За прикладом СРСР в аграрному секторі насильно створили колективні господарства, а для робітників в містах підвищили норми праці. Однак маленька зарплата і в цілому невисокий рівень життя змушували східних німців шукати кращої долі на Заході, і люди масово тікали. В одному тільки 1960 році свою батьківщину кинуло близько 400 тисяч чоловік. Керівництво прекрасно розуміло: якщо не зупинити цей процес, то молода держава віддасть Богові душу.

Що робити в такій непростій ситуації? Над цим ламали голову на найвищому рівні 3 серпня 1961 року екстрену нараду в Москві зібралися перші особи країн, що входили до Варшавського договору. Президент Ульбрихт вважав, що закриття кордону з Західним Берліном – єдиний вихід. Союзники не заперечували, однак погано уявляли, як це здійснити на практиці. Микита Хрущов, перший секретар ЦК КПРС, запропонував два варіанти. Перший – повітряний бар’єр – переговорники в кінцевому підсумку відкинули, оскільки він був загрожує проблемами на міжнародній арені, і перш за все ускладненнями з США. Залишався другий – стіна, яка б розділила Берлін надвоє. На ньому і вирішили зупинитися.

Поява фізичної кордону між обома частинами Берліна стало повною несподіванкою для населення. Все почалося вночі 13 серпня 1961 року, коли до умовної лінії розподілу були стягнуті війська НДР. Вони оперативно, за допомогою колючого дроту, закрили всі ділянки кордону в межах міської межі. Берлінцям, присутніх на ранок по обидві її сторони, військові наказали розійтися, тільки люди їх не послухали. Невідомо, будь-що переріс цей стихійний мітинг, якби не пригнані владою водомети, якими вони вдарили по натовпу, розігнавши її менш ніж за годину.

Протягом двох днів військовослужбовці разом з робочими дружинами і поліцією обнесли колючим дротом всю західну зону. Було перегороджено близько 200 вулиць, з десяток трамвайних і кілька ліній Берлінського метро. У місцях, які прилягали до нової кордоні, обрубали телефонний зв’язок і лінії електропередач. Одночасно заглушили пролягали тут водопровідні та каналізаційні труби. Потім почалося зведення Берлінської стіни, що тривало аж до першої половини 70-х років. За цей час бетонна межа знайшла свій зловісний вигляд. До неї примикали багатоповерхівки, де жити, зрозуміло, вже було неможливо, тому власників квартир переселили, а вікна, що виходили на сторону «противника», заклали цеглою. Закритою для відвідування виявилася і Потсдамська площа, в одну мить стала прикордонної.

Цікаво, що на шляху одіозного споруди виявилися Бранденбурзькі ворота – візитна картка Берліна і один із символів всієї Німеччини. Але і вона не могла стати перешкодою будівництву. Влада недовго думали і вирішили … обнести їх стіною, причому з усіх сторін. Сказано – зроблено: у результаті жителі не тільки західної частини міста, а й столиці НДР не могли навіть підійти до воріт – не те, що пройти крізь них. Так знамениту туристичну визначну пам’ятку принесли в жертву політичного протистояння і закрили для відвідування аж до 1990 року.

Кордон, яку можна було порівняти хіба що з кріпаками воротами, була більше, ніж просто стіною. Вона представляла собою складну конструкцію, що складалася з власне бетонного будови (довжина – 106 км, висота в середньому 3,6 м), а також двох типів огорож. Перше – з металевої сітки (66,5 км), друге – з колючого дроту (127,5 км), натягнуте поверх стіни, через яку пустили напруга. При спробі проникнути через неї спрацьовували сигнальні ракети, і прикордонники відразу прямували до місця незаконного переходу Берлінської стіни. Зустріч з ними, як ви розумієте, оберталася для порушників великими неприємностями.

«Ганебна стіна» простягнулася на цілих 155 км, з яких на межі міста припадали 43,1 км. Кордон також була укріплена системою земляних ровів, що простягаються на 105,5 км. На окремих ділянках були протитанкові зміцнення і усіяні металевими шипами смуги, які називали «газонами Сталіна». Крім того, по периметру зловісного кордону знаходилися 302 сторожові вишки та інші прикордонні споруди (огорожі були відсутні хіба що в місцях, де кордон пролягав по Шпрее). Уздовж нього влада обладнала спеціальну зону з табличками-попередженнями, перебувати на якій категорично заборонялося.

У червні 1987 року на урочистостях на честь 750-річчя Берліна взяв участь Рональд Рейган, президент США. Саме біля Бранденбурзьких воріт він виголосив свою знамениту промову зі словами, зверненими до Генерального секретаря ЦК КПРС: «Пане Горбачов, відкрийте ці ворота! Пан Горбачов, Зруйнуйте цю стіну! »Важко сказати, чи вірив американський лідер, що радянський колега прислухається до його заклику – швидше за все, немає. Очевидно інше: ні глава Білого дому, ні господар Кремля в той час навіть не припускали, що стояти зловісної кордоні залишилося зовсім недовго …

У падінні Берлінської стіни, яку інший американський президент, Джон Кеннеді, назвав «ляпасом усьому людству», несподівану роль зіграла … Угорщина. У травні 1989 року влада цієї країни, завдяки перебудові в СРСР вже не боялися «старшого брата», вирішили підняти «залізну завісу» на кордоні з Австрією. Громадянам же Східній Німеччині тільки цього і треба було, і вони масово кинулися в сусідню Чехословаччину і Польщу. Мета – потрапити з цих країн спочатку в Угорщину, а звідти, транзитом через Австрію, дістатися до ФРН. Як і на початку 60-х років, керівництво НДР не могло стримати цей потік і вже не контролювала ситуацію. До того ж, в республіці почалися масові демонстрації: люди вимагали кращого життя і громадянських свобод.

Після відставки багаторічного лідера Еріха Хонеккера і наближених до нього осіб відтік людей на Захід став ще масштабніше, і ця обставина лише підкреслило безглуздість існування Берлінського муру. 9 листопада 1989 року по телебаченню було оголошено, що Політбюро ЦК СЄПН вирішило зняти обмеження на перетин кордону з Західним Берліном і ФРН. Оссі не стали чекати, коли нові норми вступлять в силу, і ввечері того ж дня кинулися до лиховісного спорудження. Прикордонники спробували було відтіснити натовп за допомогою вже випробуваного засобу – відмітив, проте в кінцевому підсумку поступилися натиску і відкрили кордон. За ту її сторону теж зібралися люди, що ринули в Східний Берлін. Жителі розділеного міста обіймали один одного, сміялися і плакали від щастя – вперше за тридцять років!

Знаковою стала дата 22 грудня 1989 року: в той пам’ятний день відкрили для проходу Бранденбурзькі ворота. Що стосується самої Берлінської стіни, вона ще височіла на колишньому місці, але від колишнього страхітливого вигляду мало що залишилося. Місцями вона вже була розбита, місцями розписана безліччю графіті. Люди наносили на неї малюнки і залишали написи. Не тільки туристи, але і самі городяни не могли відмовити собі в бажанні відколоти від стіни хоча б один шматочок – на пам’ять, розуміючи, що це не просто сувенір, а безцінний історичний артефакт. Тим більше що незабаром стіну і зовсім знесли, це сталося через кілька місяців після об’єднання ФРН і НДР в єдину державу, що відбувся в ніч на 3 жовтня 1990 року.

Такий об’єкт, як Берлінська стіна, переставши існувати фізично, все ж не міг зникнути безслідно. Після неї залишилася недобра пам’ять, яка навряд чи зітреться з суспільної свідомості. Та й навряд чи варто забувати такі сумні уроки історії, які потрібні для того, щоб не допускати подібного в майбутньому. Ця межа не просто розділила по живому ціле місто – вона стала місцем, окроплені кров’ю ні в чому не винних людей, відчайдушно намагалися втекти з тоталітарної держави, але які загинули під час її перетині. Точна кількість жертв невідома досі. Згідно з офіційною статистикою колишньої НДР, їх було 125 чоловік. Ряд інших джерел наводить таку цифру: 192 людини. Однак є всі підстави вважати, що ці дані явно занижені. Якщо вірити деяким ЗМІ, що посилаються на архіви «Штазі» (таємної поліції Східної Німеччини), кількість загиблих становить 1245 чоловік.

Безневинним жертвам політичного протистояння присвятили більшу частину меморіального комплексу «Берлінська стіна», відкритого 21 травня 2010 року, яку так і назвали – «Вікно пам’яті». Виготовлений з проржавілої стали пам’ятник важить близько тонни. На ньому в кілька рядів встановлені чорно-білі знімки загиблих. Одні знаходили свою смерть, стрибаючи з вікон будинків на Бернауер-штрассе – тих самих, які згодом були закладені цеглою. Інші гинули при спробі перебратися зі Східного Берліна в західну частину міста. Повністю меморіал, розташований на Bernauer Straße, завершили в 2012 році, він займає територію в 4 гектари. Його частиною стала і каплиця Примирення, зведена ще в 2000 році на місці однойменний церкви, підірваної в 1985 році. Будівництво комплексу – його ініціатором виступив пастор євангельської церкви Манфред Фішер – обійшлося міській скарбниці в 28 мільйонів євро. Але хіба історичну пам’ять можна виміряти грошима?

Збережений фрагмент Берлінської стіни протяжністю 1316 метрів всі ці роки залишається «живим» нагадуванням про повних трагізму часи поділу і протистояння. Коли втілена в бетоні межа впала, сюди кинулися художники з усього світу, натхненні духом свободи. Що залишився ділянку стіни вони розписали своїми картинами. Так несподівано і абсолютно спонтанно виникла ціла художня галерея під відкритим небом, названа East Side Gallery (Іст-Сайд), що перекладається як «Галерея східної сторони». Результатом стихійного творчості стала поява 106 картин, об’єднаних темою політичної розрядки 1989-1990 років у Східній Німеччині. Найвідомішою і впізнаваною роботою стала фреска, виконана нашим співвітчизником Дмитром Врубелем. Художник зобразив у вигляді графіті знаменитий поцілунок Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Ілліча Брежнєва і першого секретаря ЦК СЄПН Еріха Хонеккера.

Окремо слід сказати і про колишнього контрольно-пропускному пункті Checkpoint Charlie (Чекпойнт Чарлі) на вулиці Фрідріхштрассе, найвідомішому з трьох КПП, які перебували під контролем американців. Тільки високопоставлені особи могли перетинати кордон через Чекпойнт Чарлі. Спроби ж простих німців нелегально проникнути звідси до Західного Берліна жорстоко припинялися прикордонниками НДР, без попередження стріляли на ураження в кожного порушника.

У вищезгаданого прикордонного пункту нині знаходиться Музей Берлінської стіни, серед експонатів якого представлена ​​різна техніка і пристосування, за допомогою яких мешканці «соціалістичного раю» намагалися втекти в «загниваючий капіталізм». Це і парашути, і параплани, і невеликі підводні човни і навіть броньовані автомобілі і повітряні кулі. У колекції чимало знімків, які закарбували сторожові вишки, бункери, технічні засоби оповіщення і багато іншого, ніж сумно прославилася Берлінська стіна на весь цивілізований світ. Сюди часто приходять родичі берлінців, які загинули під час спроби перетнути стіну.

Одна з популярних експозицій – дивляться один на одного радянський і американський солдати, портрети яких розміщені в світлові короби (автор – художник Френк Тіль). Інша знаменита експозиція – «Від Ганді до Валенси» – присвячена темі боротьби людини за свої громадянські права, але тільки мирними засобами, без насильства і кровопролиття. Про історію власне КПП Чекпойнт Чарлі розповідає експозиція прямо під відкритим небом: коментарі до фотоматеріалів є як на німецькому, так і на російській мові. У музеї туристам також покажуть документальний фільм, що розповідає про етапи руйнування цієї страшної кордону, яка, здавалося, буде існувати вічно.